№ 16 (126), 15 серпня 2014 року
«Українська літературна газета»

З висоти соколиного лету

Ця книга писалася протягом кількох десятиліть. Видання її за радянських часів було б неминуче понівечене тодішньою цензурою. Але й зволікання з виходом у світ «Миті» не виправдовується – адже книга в час незалежності України виконувала б важливу роботу – огранювала б душі молодих читачів.

З цим автором легко спілкуватися: він охоче ділиться зі співбесідником своїми багатющими враженнями від зустрічей з вінценосними особами світу, весело розповідає про свою матір селянку, яка говорила дотепною образною мовою, цитує напам’ять цілі сторінки текстів творів політиків світового рівня – тим самим сміливо відшторює залізну завісу, якою більшовицька влада закривалася не лише від зарубіжжя, а й від свого народу.

Микола Сядристий як поет у пресі виступав рідко. Одначе з тих публікацій чимало віршів запам’ятовувалося. Досі він всесвітньо відомий своїми неперевершеними мікромініатюрами. Заглиблюючись у багатогранну творчість митця, тебе охоплює подив, вражає коло його діянь. Мимоволі хочеться вигукнути, як те було з Іваном Франком, коли він прочитав твори Володимира Винниченка вперше: «І відкіля ти взявся у нас такий?»

Він – володар багатотомної книгозбірні світової поезії. Перечитав цілі гори віршованого збіжжя. Та не просто перечитав,а пережив, переболів, проникся магією образного слова – знає напам’ять сотні віршів поетів усіх континентів, творчість яких запала і прижилася в його українській чорноземній (у найкращому розумінні) душі. Поезія за його визначенням – своєрідна провокація для читача, адже за образними умовностями природніше й глибше бачиться реальний світ.

Він часто повторює слова української народної пісні «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, чому я не сокіл». Насправді Микола Сядристий – сокіл. Звичайно, це лише промовиста поетична метафора. За народними переказами Сокіл=Род – першоптах, який народився зі сльози, яку зронило Всевидяче око. Те Око зображене на картині при вході в музей майстра, а свій автопортрет він вирізьбив алмазним різцем на краплині зі скла, що так нагадує сльозу. Невже це – випадковість?

А одна з мікромініатюр Миколи Сядристого – «Мисливський сокіл». Композиція виконана із золота і розміщена у розрізаному виноградному зерні. Ця робота, як і всі інші, вражає своєю філософською суттю, глибока за змістом і овіяна поетичним чаром. Вона на музейному стенді підсвічується електричним живленням. А ще вона «підсвічена» віршем: «Здравствуй, сокол, Друг моей юности безоглядной С мечтами о небесах»! Винозорий, золотокрилий (епітети з народної творчості) птах, за віруваннями предків – охоронець Дерева життя, виступає як незалежне єство. Він зображений на сухій обламаній гілляці того ж Дерева життя, на якій проклюнулася зелень лише у три листочки. Зором – у небі, але сам припнутий золотим ланцюжком. Мовляв – абсолютної свободи не буває... Цей твір з великою точністю символізує сутність поета і митця Миколи Сядристого – його соколиний образ. Він облітав увесь світ, набачився усяких див і ним самим дивувався й дивується Світ. Серед тисяч відгуків-вражень від ознайомлення з виставкою мікромініатюр Миколи Сядристого запис француза: «Був, бачив своїми очима, все одно не вірю».

Окремі поезії М.Сядристого увіковічені у тривкому матеріалі. Так вірш «Як згоріле насіння» викарбуваний на гранітній плиті Меморіалу пам’яті жертв голодомору в Україні в XX столітті. Поет наче приречений повсякчас бити у тривожний дзвін пам’яті по замучених українцях.

 Петро ЗАСЕНКО

Микола СЯДРИСТИЙ

Що там трагедії Сенеки, чи Шекспіра –

Я ставлю проти них своє село,

Яке на світі все пережило,

Чого б не винесли ні Гамлети, ні злі

І безпорадні в горі королі!

А вірші «О, времени царственный гул» та «Высокие, как в песне, небеса» вигравірувані при вході в Музей морських катастроф у Малореченську в Криму.

Птах-сокіл настигає свою здобич лише в польоті. Поет Сядристий з безмежного простору і часу вихоплює миттєвості, згустки вражень. Його єство на диво чутливе до сприйняття іскрометних імпульсів, які доносять із неосяжної космічної широчіні далекі голоси вічності, повиті світлою печаллю. У його творчому доробку немає сюжетних описових віршів. На формування його поетичної творчості не вплинули ні закостенілі приписи соцреалізму, за якими вимагалося від поета трибунної ідеологічної прозорості аж до плакатності, ані штучний авангардизм, який часто рушить канони поетичної форми і змісту, «дозволяє» під вивіскою новаторства культивувати бездумне віршоване недбальство. Микола Сядристий як поет формував себе сам. Його вело чуття творчої істини: говорити менше, але змістовніше, добираючи точні слова. Окремі вірші короткі, влучні, як постріл – у них сивочола мудрість, досвід філософських спостережень, афористичність.

Раніше сонця вставай,

День не зна довголіття,

Труд спасе тебе, знай,

В самоті й лихолітті.

Поет назвав свою книгу «Мить». Ця мить творча, отже – непроминуща. Вона лише затримана в одухотвореному слові, але не зупинена і не зникає безслідно, бо лишається в пам’яті. А пам’ять буває вічною...

Петро ЗАСЕНКО

МИКОЛА СЯДРИСТИЙ

Як згоріле насіння,

Спить в землі покоління.

Спить в степах і в болотах

І в холодних широтах.

Сплять в землі і в воді,

І старі й молоді,

Сплять сумні і веселі,

Сплять двори й цілі села.

Сплять і губи, і коси,

Поцілунки і роси.

Сплять пісні і надії,

І тривоги, і мрії.

Як згоріле насіння,

Спить в землі покоління.

І долаючи путь,

Оглянись!

Не забудь! *

 1967

* Цей вірш викарбувано на гранітній плиті Меморіалу пам’яті жертв голодоморів в Україні в XX столітті.

***

Що там трагедії Сенеки, чи Шекспіра

Я ставлю проти них своє село,

Яке на світі все пережило,

Чого б не винесли ні Гамлети, ні злі

І безпорадні в горі королі!

1967р.

В МУЗЕЇ ВІЧНОСТІ

Царям придуркуватим – кров і піраміди,

Лакеям всіх часів – солодке довголіття,

Сміливцям чесним – шибениці й грати,

І слава голодна – непідкупним поетам.

1976р.

ПОВСТАНСЬКИЙ МАРШ УПА

Крізь осінні ліси,

Що в обіймах краси.

Легіони ідуть

У роковану путь.

В серці дума свята,

Поруч смерть проліта,

І свобода, як сон,

В стальнім гулі колон.

Сонця яра печать,

Навіть птиці мовчать,

Але й помах руки

Не затьмарять віки.

1967 р.

МУЗИКА БАХА

Озовіться, боги!

Я давно вже над Вами!

І внизу як собори –

Гори, вкриті снігами.

Велич біла, первинна,

Неосяжна, німа.

І нічого вже вище,

Окрім сонця,

Нема.

1965 р.

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ

Мов на сонце задивлюся,

І замру,

Наче птиця загублюся –

Так умру.

На чужих шляхах широких

Знав біду,

Мов пробитий наскрізь сокіл,

Упаду.

1965 р. Прага

СМЕРТЬ У БОЮ

Схоплюсь за серце,

І, поки кров крізь пальці хлине

Покличу матір.

1965 р.

***

У яму, вириту під силос,

Складали втрачених бійців,

І не було ні сліз,

Ні слів.

Бо все від болю

Притупилось.

1963 р. с. Колесниківка, Харківська обл.

***

Кує зозуля у ліску,

Під сонцем мліє шелюга,

Іржаву каску на піску

Мурашка наскрізь пробіга.

1965 р.

СІЛЬСЬКЕ КЛАДОВИЩЕ

Рів – замість огорожі,

Що відділяє мертвих від живих.

Ні мармуру,

Ні золотих присвят.

Одні лише похилені хрести.

І шум хлібів, неначе з океану,

Пливе з-за обрію

Пронизуючи

Вічність.

1965 р. с. Колісниківка, Харківська обл.

***

Лице, як мокрий гіпс,

Немов у Сталіна, жовтаві очі.

Писав доноси дні і ночі,

Роками, цілий вік.

Тепер – на пенсії,

Троянди продає,

Поради молодим

На зустрічах дає.

1976 р.

***

Залізом і людьми

Набита скрізь земля,

Вмирають свідки

І мовчать поля.

1967р.

***

В жорстоким час

Трагічних жнив

Він чесних друзів

Хитро пережив.

І ось тепер,

В поважній сивині,-

Як він боровсь,-

Описує ті дні.

1976р.

***

О, боже мій! Ніяк я не засну:

Із тріском падають на мене ясени,

По віях б’ють підстрелені лелеки,

Впадають в серце ріки умираючі,

І мертва риба у очах пливе.

1976р.

***

Ніч, немов роса прозора,

Видно села вдалині,

І вчувається мені,

Ніби предки десь говорять.

Тільки треба придивитись,

Тільки треба помовчать...

Серед степу зупинитись,

Де могили височать.

1956р.

***

Над хлібами вітер віє,

Очі їсть синяк,

На могилі червоніє,

Мов корал, будяк.

Ніби щит сталевий, небо,

У росі трава.

Тільки тут звучать, як треба,

Всі старі слова.

1956р.

***

Тополя в полі – то моя невістка.

Он лист її до обеліска

Примерз в осінній круговерті

І закриває дату смерті.

Тополя в полі –

То моя невістка...

1967р.

***

вірші – словесне свято,

Ллється слів п’янке вино,

Вартових безпечно знято,

Й зрада визріла давно.

1965 р.

***

В останню мить перед очима

людини пролітає есе її життя.

Повір’я

Я помирав. І в ту останню мить

Усе життя в очах не пронеслося.

Згадалась річка, яблука в воді,

Квітуча балка між зелених нив,

Суворість матері, запилене колосся –

Все те, чого ніколи не цінив.

1967 р.

***

Мов блискавка, згадалась мить:

Йде літний дощ, вода шумить,

А я з вікна дивлюсь на світ,

На горобців, що поміж віт

Сидять, цвірінькають щасливо,

А над селом проходить злива,

Вода подвір’я заливає,

Скрізь поміж квітами вода,

І мати з поля поспішає –

Ще зовсім – зовсім молода.

1976р.

***

В пустім саду,

Хоча вже пада сніг,

Висить, як виклик,

Яблуко єдине.

Висить, червоне,

Круглобоке й дивне.

Висить одне,

І дивиться згори,

Як голий сад

Вибілюють сніги.

Осінь 1967р., Феофанія

***

Між квітучих садів,

Як в наметах снігів,

Снилось біле село,

Снилось все, що було.

1986р. г. Ванкувер, Канада

***

Арарат в біблейськім небі –

Мов душі сурмач!

Що б не сталося у тебе,

Не сумуй, не плач!

Що всі труднощі для тебе!

Що дрібні жалі!

Глянь, як дивно в вічнім небі!

Й чисто на землі!

6.06.1974 р.

***

І день, і ніч над хатою стоїть,

Неначе знак запитання, лелека.

Скажи мені, чи там, між верховіть,

Ти чуєш, птахо, голоси далекі?

1988 р. м. Брісбен, Австралія

***

Гаї терновим цвітом забіліли,

Немов у вересні прозора далина,

Все визначилось. Все переболіло.

Та може з болем щастя теж мина.

1976 р.

http://www.litgazeta.com.ua/node/5132