«Блін, це перший раз я сама захотіла піти в музей!» — сказала комусь у мобілку дівчина, позавчора прямуючи повз мене столичним тротуаром. Не знаю, про який саме заклад ішлося в її телефонній розмові.  Але «Сертифікат якості» і звання «Переможець 2014 року» від міжнародної туристичної компанії TripAdvisor, однієї з найбільших у світі, отримав Музей мікромініатюр Миколи Сядристого Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Цю престижну нагороду присуджують за підсумками найзахопленіших відгуків відвідувачів сайту цієї компанії, а вони визнали найпопулярнішими з-поміж 294 визначних пам’яток Києва три. За цим рейтингом  Музей мікромініатюр Миколи Сядристого опинився на першому місці, перед печерним монастирем Києво-Печерської лаври і Софійським собором.

Але ж не тільки нас обирають — обираємо й ми… Тож найперше запитали унікального майстра про тих, кого дивують його мікромініатюри й за межами України. Адже ці роботи — ще в одному його іменному музеї в Князівстві Андорра, в Московському політехнічному музеї, а зі своїми виставками він об’їздив чи не весь світ, де знайомилися з їхніми експонатами й керівники держав.

— Миколо Сергійовичу, чим запам’яталися відвідувачі ваших виставок у різних країнах?

— У Торонто в мене за два тижні побувало 30 тисяч канадійців.  У Мексиці одна черга щодня шикувалася в радянські павільйони, а друга, в чотири рази довша, — зокрема до моїх мікромініатюр.  Люди в ній (зазвичай кожен 10-й мексиканець — з пістолетом у відкритій кобурі) вказували ставати за ними, коли я періодично намагався поглянути, в якому стані оптика моїх робіт. Виставка мала такий грандіозний успіх, що через місяць її продовжили.

Як Радянський Союз розпався, підходили до мене й резиденти. «Життя моє, Миколо, використало КДБ, — відкрився один. — Женили мене на англійці, я прожив із чужою душею, а для своєї тепер нічого вдома немає. Оце тільки одна ікона, привіз її з Києва в 30-х роках, і соняшники, які інколи саджаю в дворі. Приходьте до мене в гості, я скоро помру».

— Чи хоч одну роботу ви створили за кордоном, де перебували довго?

— Як я міг її там зробити? Це ж треба нікуди не виходити з кімнати, а чистота в ній має бути неймовірною: без жодної пилинки. Я сиджу над мікроскопом мокрий, лише в трусах, з іншим мисленням: у моїх рухах не повинно бути сумніву, бо він пробігає по нервовій системі, і рука здригнеться.

— Тобто сумнів впливає фізично?

— Так. Тому й змінююся, уповільнюю думки — через тиждень я вже не той чоловік, яким був перед цим. Але такий стан — не для усіх робіт, тільки для надзвичайно тонких. 

Ось вирізав із платини букви свого імені та прізвища й виклав їх на торці волосини. Упоперек сірника таких моїх автографів можна розмістити 70. Щоб з’явився цей найтонший у світі напис, треба бездоганно володіти своїм тілом. Мої рухи мають бути як у людини, що йде канатом над прірвою, але так упевнено і без страху, ніби прямуючи по асфальту Хрещатиком. У юності я вивчав йогу, затримую дихання у воді упродовж понад 6 хвилин. Це смертельна доза: після цього у пересічної людини відмирає частина мозку.

— Яка ваша найостанніша мініатюра?

— Вона зараз на моїй виставці в Трабзоні, в Туреччині — портрет із тернової кісточки короля Заїда, який створив Арабські Емірати. Я зробив його давно. Колись купив в Англії книжку фотографа Дезігнера: на його знімках минулого століття Заїд ще молодий. Він там і серед жебраків — де очерети й бігають собаки. І скрізь сидить із соколом, який був символом його душі: літав думками, внутрішнім духом над рідною землею, над своїм народом, над політикою.

Вивчив за книжкою Дезігнера усе життя Заїда й одного разу приїхав до Еміратів. Після зміни часового поясу не міг заснути. Вийшов на балкон, дивлюся — весь Дубай у пітьмі, жодного вогника. Наступного дня дізнався, що король помер. Побачив його в газетах  на дуже багатьох світлинах.

Знову відвідав Дубай через місяць, коли закінчився цей траур. Ще кілька місяців проймався особистістю короля, перш ніж взятися за його постать в саду у блакитному одязі, із соколом. Зробив сокола й окремо, у виноградному зернятку: презентував цю роботу підприємцеві, який мене підтримував. А він згодом передарував її наймолодшому синові Заїда, з яким мав бізнесові контакти.

Двоє синів короля Заїда були в мене на виставці. Я за дві години дізнався про їхній візит, побіг додому й приніс портрет Заїда, щоб вони побачили мій образ їхнього батька.

— Чим найбільше вразив вас король?

— Здатністю об’єднати ворогуючі племена. Він із дуже багатих кочівників, але все робив для простих людей. Створив дивовижну країну з фантастичними пам’ятками архітектури: їх спроектували фахівці-генії, яким за це ніде стільки б не заплатили, як тут. Мені підказує інтуїція: король Заїд відчував те, що і я тепер: людське життя коротке, й тільки доброта залишиться в історії, а зло забудеться.

— Багато зустрічалося вам добрих людей?

— Вони від природи переважно такі в селі. А ті, які пережили голод, війну, втрачали рідних, — святі. Моя бабуся Клавдія прожила 113 років і пояснювала своє довголіття тим, що завжди спокійно спала, бо ніколи нікому не бажала й не робила зла, працювала в полі, в саду, а ще тим, що її дуже кохав мій дід Василь Харитонович Івашура. Він був найзаможнішою людиною серед односельців. Мав багато картин, грав на роялі. А потім у них усе повідбирали місцеві так звані комбєдовці. Майже весь наш дуже працелюбний рід вислали з рідних місць, моя мати залишилася там з ризиком.

Пам’ятаю, як років у 6 чи 7 приїжджав до діда в Лисичанськ, де він сторожував у дитячому садку при шахті. А жив цей колишній багатій у такій малій кімнатці, що ліжко, на якому спав у валянках, впиралося в двері. У нього була там тільки Біблія.

Хоч родичі, які працювали в Лисичанську на шахтах, згодом розбагатіли своїм трудом: мали гарні будинки, автомобілі.

— Звідки саме дід потрапив на Донбас, до Лисичанська?

— Із Харківщини, із села Колісниківка Куп’янського району. Висилав діда секретар парторганізації — колишній бандит, який підпалював його стайні.  Зовні, до речі, дуже схожий на Сталіна.

Багато років тому я приїхав додому надвечір. Чую, хтось у дворі балакає. Дивлюся — мати біля ганку чистить картоплю, а поруч сидить той парторг колишній, видно, що напідпитку. Я чув з хати його монолог: «Страшна доля спіткала мене, Лукіє. Коли ото був голод, жінки били у дзвін біля церкви, яку ми потім перетворили на клуб, бо вмирали їхні діти. Так ми їх усіх заарештували. Тоді приїхали з Куп’янська матроси з чахоточним євреєм-комісаром, наказали жінок випустити, а ув’язнити в сільраді їхніх чоловіків. Матроси катували їх там цілу ніч, а вранці повели в сосновий ліс розстрілювати. Та спочатку змусили рити собі  могили. Це тривало довго, бо грунт пісковий, ями засипалися. Після першого пострілу всі туди попадали. А твій родич, Лукіє, Петро Дядюнівський, тільки похитнувся. Я думав, що куля в нього не вцілила. Аж бачу, тече з грудей кров по його нічній сорочці — вони були тільки в білому спідньому. І тут він мені каже: «А ти, Семене, помиратимеш дуже страшною смертю років 20». Потім зробили залп, і Петро теж упав. 

Минуло кілька років — і якось раптово померла моя донька. А оце, Лукіє, мій син їхав без білета з Куп’янська до нашого села, перебігав по вагонах від контролерів і впав  на рейки, його там зарізало… Немає вже в мене дітей — збулося те, що казав Дядюнівський Петро. Це я винуватий. Справді, 20 років не живу, а помираю». І заплакав.

Я згадав: коли хоронили його дочку й почали кидати в яму перші пригорщі землі, він туди стрибнув. Обійняв домовину й почав кричати: «Прости мені, це через мене!» Повертаючись із похорону, всі питали одне одного, чого він так сказав. І тільки через 20 років я це зрозумів.

Спитав тоді в матері: чого він відкрив їй такі страшні речі? І почув від неї: «Це він так каявся, бо скоро помре». Ніхто не відав, що йому Петро Дядюнівський сказав перед розстрілом, це він тільки моїй матері аж наприкінці життя зізнався.

— А щодо тривалості життя колишнього парторга пророцтво того Петра справдилося?

— Приїжджаю в село через рік, питаю матір, чи живий Семен Мусійович. Ні, каже, ото як від нас пішов — десь зник. Його шукали тиждень. Знайшли в човні в очереті: сидів мертвий, вже опух — і повний рот червів… І мати раптом додала: це його Бог не хотів забрати в землю, тому залишив на воді.

— Мудра філософська думка…

— Люди в селі сидять біля хати на дозвіллі, лузають насіння — і все знають про кожного. І такі в їхній мові несподівані порівняння щодо односельців і тих, кого побачать, може, тільки раз…

Колись до мене приходив Михайло Стельмах з дружиною. Я йому розказував про свою матір, цитуючи її вислови, а він: «Миколо, і ти цього не записуєш?» А я дивувався: та вона так завжди говорить…

 Оце, розповідала мені, колгосп розвалився, і корови з ферми ходять худі, як кози, і плавають у річці та їдять молодий очерет.

А як ти минулого разу вже повернувся до Києва, приїхали до мене з району, хотіли тебе побачити. А хто саме? Ну, якісь начальники. В одного морда вузька, як терпуг, а в другого пузо вище плечей.

— Дотепні характеристики людей — і водночас штрихи до портрета вашої мами.

— Портрет своєї мами-селянки я зробив на скляному колоску. Хотів прикрасити її хустку квітами, але один народний художник застеріг: це геніально, не чіпай, бо зіпсуєш. І я кажу впевнено: це найкращий лінійний малюнок в Україні за останні 50 років.

— Багаті люди за кордоном просили продати їм якусь мініатюру?

— За троянду у волосині чемпіон Америки з боксу пропонував сто тисяч доларів. Я написав про це лист у Міністерство культури, а там не дозволили.

У найближчі роки і за мільйон доларів ніхто з ювелірів не скопіює мого золотого комара в натуральну величину, в якого на носі сидить під парасолькою дівчинка у плісированому платтячку, а з ноги в неї звисає туфелька. Недосяжний для відтворення і мій корабель пам’яті Гріна із 337 деталей.

— Ще б пак, вони ж неймовірно крихітні. Розмір, наприклад, вашого золотого пішака, у три мільйони разів дрібнішого за макову насінину, без мікроскопа навіть не уявляю.

— Це колись я переймався насамперед тим, щоб мої речі були найменшими у світі. А потім збагнув, що вони мають поєднувати й високу ювелірну культуру, й інтелектуальне начало. Тому все життя вивчаю найкращі зразки світового мистецтва (найвеличніше й найзагадковіше для мене єгипетське), поезії, надихаюся цим.

— У ваших мікромініатюрах втілені й поетичні, філософські образи. У ваших поезіях — філігранна тонкість відчуттів. Ось вона, у рядках про кохання: «Неначе хтось когось гука, неначе звідкись пісня лине. Немов твоя тонка рука, ріка біліє на долині»… А ви ж іще й прискіпливий історик.

— Так, на Меморіалі пам’яті жертв голодоморів в Україні — 80 моїх написів. А в моєму музеї мікромініатюр люди ще й дізнаються, що фашистський режим знищив 50 мільйонів людей, а комуністичний — удвічі більше. І за цитатами з творів Гітлера й Леніна пересвідчуються, що їх ніби написала одна людина…