На той час Кавалерідзе минуло 80 років, але він був ще досить міцним і рухливим. У його дужій фігурі та в характері обличчя було щось гірсько-орлине. Його динамічне, вольове й виразне обличчя було дуже схожим на портрети керівників селянських і козацьких повстань в Україні минулих століть. Я пригадав імена Наливайка, Залізняка й Гонти.

Я показував йому свої роботи, пояснював прийоми й методи їх створення. Кавалерідзе був по-юнацьки зацікавлений і зауважив, що враження від нескінченно малих, але витончених форм нагадує йому здивування, яке викликають монументальні скульптури.

Думки, які висловлював Іван Петрович Кавалерідзе, були для мене дуже важливими — і тому, що їх виголошував великий художник, і тому, що він прожив дуже довге й важке життя, — перевага, до якої я завжди прагнув ставитися дуже серйозно.

Він казав: «Чесні художники, а тим паче новатори, своєю долею схожі на неслухняних дітей, яких навіть власні батьки карають у першу чергу. Мистецтво — це доля. Карл Брюллов, який брав участь у викупі Шевченка із кріпацтва, за життя купався у славі. Але він говорив: «Усе моє життя було схоже на свічку, яку палили з обох кінців одночасно». А що вже говорити нам, адже ми прожили в тіні мудрих фельдфебелів, під невсипущим наглядом рідних канцелярських хуторян, незліченних не лише в міністерствах, а й вище й нижче. Наше українське Міністерство культури, наприклад, ніколи не було українським. Коли згадуєш долі художників, яких я знав і яких було знищено морально, матеріально, фізично, то починаєш дякувати Господу за те, що живий і навіть отримав свою частинку щастя. Адже іншим випала гірка доля. Я часто згадую льотчика Нестерова і його мертву петлю в небі, яку бачив із коханою жінкою, коли ще був молодим. Це нині ми звикли до літаків, як до телевізорів, від життя втомилися й ніщо вже нас не дивує. Але в ті далекі роки петля Нестерова всіх приголомшувала: літак, немов маленький хрестик, перевертається в бездонному просторі всупереч усім законам самозбереження. У кожному справжньому художникові завжди є Нестеров, якого після тієї самої петлі викликали до комендатури і запитували: «А хто це вам дозволив так із державною машиною поводитися?»

Я запитав у художника, як він дивиться на свій життєвий досвід із висоти прожитих років. Він відповів: «Я завжди цінував будь-який досвід у будь-якій справі, але лише з технічного боку. Але до життєвого досвіду завжди ставився з побоюванням і обережністю: він деколи примушує серце й душу вдаватися до компромісів і різних хитрощів, які згодом обов’язково призводять до краху. Обираючи дороги й рішення, я, звичайно, прислухаюся до життєвого досвіду, але майже завжди залишаюся прихильником недосвідченого дитинства і юності. Природа мистецтва — як природа кохання: не терпить жодних компромісів, до яких прагне розсудливий, обачливий і боязкий життєвий досвід».

«А що ви думаєте, — запитав я на прощання, — щодо трагічної підоснови нашого не такого вже далекого минулого, якого майже ніде не відображено, — ні в кіно, ні в літературі, ні у філософії, ні в ідеології сьогодення? У моєму селі, наприклад, ще живуть люди і свідки тих подій, коли в 1920 — 1930-х роках активісти живцем закопували в землю простих і безневинних людей».

Кавалерідзе важко й дуже уважно поглянув мені в очі і сказав: «Це запитання таке серйозне, що в ньому самому є відповідь. Чаша історії завжди чимось наповнюється, і жодна крапля з неї не буває забутою або втраченою. Так завжди було, ще до нас. І наш час — не виняток. Якою б не була зима, але завжди настає весна. Хоча після важких зим пізніше буває не лише весна, а й літо. На це запитання чоловік, молодший від мене, дав гарну відповідь».

Із цими словами Кавалерідзе підійшов до книжкових шаф і взяв невелику книжечку. Це були вірші Василя Симоненка, що вийшли друком 1966 року у видавництві «Молодь». Він швидко знайшов конкретний вірш — «Де зараз ви, кати мого народу?»

Але потім, трохи зачекавши, розгорнув книжку в іншому місці, узяв ручку й поставив підпис під маленьким віршем. «Це відповідь. Пророча відповідь», — сказав Кавалерідзе. Він уже хотів закрити книжку, але потім, заглибившись у самого себе, через що його обличчя стало самотнім і замкнутим, немов оберненим в особисті спогади, щось дописав. Ми попрощалися. Він побажав мені успіхів у майбутньому.

Коли Кавалерідзе пішов, я розгорнув том і прочитав:

Одійде в морок підле і лукаве,
Холуйство у минувшину спливе,
І той ніколи не доскочить слави,
Хто задля неї на землі живе.

Під віршем стояв підпис: «Кавалерідзе. 68». І нижче: «Вам, Миколо, ці зустрічатимуться в житті ще не раз, тож тримайте спокій».

Незабаром вийшов фільм про мої роботи «Між ударами серця». То була дипломна робота Бабія. Разом з іншим фільмом — «Сходження» — його було визнано кращим серед робіт молодих випускників кінофакультету Театрального інституту. Але всі кадри про Кавалерідзе і його роботи було вилучено за вказівкою зверху. Найменшим крайнім виконавцем і контролером цієї настанови був, як я дізнався, якийсь Небера, що ревно стежив за «ідеологічною чистотою» фільмів майбутніх майстрів кіно. Пізніше якось мені пошепки сказали: «Кавалерідзе — геніальний художник, але бунтівний, висновків із життєвого досвіду не робить. Тому звань і титулів у нього жодних, а вже за вісімдесят перевалило».

У чотиритомній «Радянській енциклопедії історії України», яку було видано у 1969 — 1972 рр., довідки про Кавалерідзе немає. Але є прізвища всіх членів редакційної колегії. Двадцять докторів і академіків — історики, мистецтвознавці, працівники високого партійного рангу, і майже всі вони знали Кавалерідзе особисто.

На Червоноармійській вулиці, де тривалий час жив і працював художник, який в історії культури свого народу багато в чому був першим, є дуже багато меморіальних дощок із прізвищами людей, які в міру своїх сил і таланту зробили свій внесок до нашої культури. На всіх цих пам’ятних дошках є слово «видатний». Честь їм і хвала! Але є на цій вулиці єдина меморіальна дошка без цього слова або його варіантів. Дошка з каменю повідомляє, що тут жив і працював скульптор, драматург і кінорежисер Іван Петрович Кавалерідзе. Над текстом — динамічний портрет-барельєф художника. Його погляд спрямований уперед, немов тримає під своїм контролем небо, у якому колись бачив літак Нестерова і яке підпирав своїми монументальними скульптурами.

Перед смертю він сказав своїй дружині: «Тіло моє віддати вогню, щоб жоден черв’як не доторкнувся...»