***
Луны всевидящее око
Висит над степью как фонарь,
И словно свет звезды далекой,
Звенит невидимый комар.
И нет отрады для души
Во всем, что старо и что ново…
Ты там, далёко – напиши,
Иль трубку сняв,
Скажи хоть слово.
1976 г.
***
Неначе хтось когось гука,
Неначе звідкись пісня лине,
Немов твоя тонка рука,
Ріка біліє на долині;
Тремтить сліпучо, сонцем грає,
Далека, привидна, німа,
І разом все, до небокраю,
Єдиним рухом обніма.
І, обнімаючи, бажає,
Щоб ти, хоч смертний, та воскрес,
І вічно жив у цьому раї,
Як в храмі степу і небес.
Неначе хтось когось гука,
Неначе звідкись пісня лине,
Немов твоя тонка рука,
Ріка біліє на долині.
1976 р.
***
Как в те года,пылает лето,
Река, искрясь, слепит глаза,
И сгустком трепетного света
В цветах мелькает стрекоза.
Здесь все прекрасно, как вначале –
Поля, дороги, облака,
И миг, летящий сквозь века,
Со светлым отзвуком печали.
1976 г.
***
В останню мить перед очима
людини пролітає все її життя.
Повір'я
Япомирав. І в ту останню мить
Усе життя в очах не пронеслося.
Згадалась річка, яблука в воді,
Квітуча балка між зелених нив,
Суворість матері, запилене колосся –
Все те, чого ніколи не цінив.
1967 р.
***
Тут все, як і колись…
Весь двір, мов рай,
Щасливо квітне,
В долині річка
Іскристо в'ється,
Зелений шум
Крізь відчинені вікна,
Бринить,
Тріпоче,
Грає,
Ллється.
1967 р.
***
Орел кружля в бездонній сині,
Як хрестик в просторі літа,
То з сонцем бавиться в гордині,
То в тінь від хмари поверта.
Чого він жде, чого чекає,
Там кола, роблячи круті,
Чого так пристрасно бажає
В такій безмежній самоті?
Чи, може, хоче, щоб хто-небудь,
Забувши всі дрібні жалі,
Як в пісні, бачив його в небі,
І сам змінивсь на цій землі.
Орел кружля в бездонній сині…
1977 р.
ІВАН ФРАНКО
"Ви, напевно, єдина муза,
котра надихала й надихає мене…".
З листа І. Франка до Ольги Рашкевич
Ябув Каменярем. Світились мої дні
Від іскор, що з-під молота летіли.
І Ти була підмогою мені,
І я вершив своє святеє діло.
І крізь ряди майбутніх поколінь
Проходжу я свій шлях, як на початку,
І ти ідеш за мною, ніби тінь,
Сама зі мною злившись без останку.
1976 р.
ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА
Яскоро буду стар и всеми брошен,
Но словно дом, сгоревший до колонн,
И временем медлительно раскрошен,
Один лишь возглас буду слышать: "Он!"
"Он – тень её, влюбленный сумасшедший,
Ею вдохновляемый до дна,
Как и Она, из Космоса пришедший,
Писал в стихах, что Он – эта Она!"
Все будет точно так, ведь в мире Бытия
Одна только Любовь, как музыка, трепещет,
И Время, все смывая, вечно блещет
Той частью мира, где с Ней был и Я.
1988 г.
* **
Ми рвали лілії. Як сніг,
Вони сліпили наші очі.
Букет, немов квітучий сміх,
Лежав снопом в руках дівочих,
Іскривсь від поруху руки.
Крізь забуття і крізь роки
Важкі краплини, наче ртуть,
І досі відблиски кладуть
На всі діла, на всі слова,
На все, що в безвість відплива.
1976 р.
***
Это Вы пишете стихи моей рукой,
Я лишь присутствую при этом, удаляясь
Туда, где всё, как в зное растворяясь,
Приобретает царственный покой.
Я опоздал. Я долго был в пути.
Не там дороги вдруг перекрестились,
И вот года в минуты уплотнились,
И я от Вас не в силах отойти.
6.11.1997 г.
***
Все забудутся тревоги,
Даже памятные дни.
Зарастут травой дороги
Проходящей суетни.
Лишь останутся, как сказка,
Незабытая еще,
Голос твой, подобный ласке,
И твой взгляд через плечо.
02.07.1998 г.
***
Яне стихи Вам, кажется, писал,
А с Вами проводил всей жизни отпуск.
Да! Это был тот самый остров Сал*,
Где на песке следов есть наших оттиск.
Вдоль берега, по ласковой волне,
Там много дней мы босиком бродили,
Я Ваши туфли нес, они, казалось мне,
Дороже всех наград на этом свете были.
Детали многие речей я позабыл,
Не в силах был следить я за словами,
Ибо одним тогда сознаньем жил,
Что я брожу – невероятно – с Вами.
1997 г.,
Сантьяго, Чили
* Сал (порт. Sal, "соль") – плоский каменный остров в Атлантическом океане между Африкой и Американским континентом.
© 2024 М. Сядристий, «Мікроарт»