17 травня 2003 року

http://www.imenatv.com/heroes/siadryst.htm

«Імена» з Оксаною Марченко

.. Мов чиясь біла мрія , білий парус біліє.
Незалежно від щастя, незалежно від горя
Вічний парус біліє, ледь торкаючись моря.

 

Ці вірші – асоциативні, вони належать перу непрофесійного поета. Їх склала людина, яка навчилась приборкувати ритм власного серця і завдяки цьому створювати дивовижні речі. Мистецтво цього майстра легко знаходить сердечний і щирий відгук у мільйонів людей, а він прагне лише одного – гармонії і чистоти у суспільстві.
     Один з відомих радянських вчених-хіміків, завідувач кафедри МДУ, академік Петро Ребіндер сказав про твори цього майстра: “Треба знати абсолютно все про матеріали, або бути повним дилетантом, щоб набратися сміливості взятися до такої роботи”.
     Коли Микола Сядристий робив перші спроби зануритися в таїнства мікросвіту, він дуже небагато знав про властивості й структуру природних та штучних матеріалів. Його дивувала філігранна техніка японських та китайських майстрів, які малювали ієрогліфи на рисових зернах. Він зацікавився досягненнями мікрохірургії ока, і згодом подружився з видатним офтальмологом Федоровим. Наполегливий та допитливий, із глибоким аналітичним поглядом та винахідливістю, Сядристий кинув виклик. Не східним майстрам, а собі й природі, і став засновником нового жанру – мікромініатюри. Сядристий вивчив усі матеріали. Його різцем стала піщинка, а кристалик цукру – основою для скульптури. Він дізнався, в якому мікрокосмічному вимірі живе душа макової зернини. Та це було потім. А почалося все у дитинстві. В родині, в рідній хаті, у мальовничій Колисниківці на Харківщині.

Наприкінці п‘ятдесятих у радянському суспільстві панували романтичні настрої. Окрилена перемінами в політиці та мистецтві, молодь спрагло відкривала для себе поезію та живопис. Літературними кумирами Миколи Сядристого були Купрін, Паустовський та Грін, якому майстер згодом присвятив одну зі своїх робіт. Як і капітан Грей, юний Микола мріяв про свою Ассоль. І виявилося, що чарівна дівчина була зовсім поруч... Оля вчилася разом з Миколою в Харківському сільськогосподарському інституті. Вони одружилися, і по закінченні вузу як два молоді фахівці поїхали працювати в Закарпаття.
     Микола Сядристий завдячує багатьом людям, які так або інакше допомагали йому здобути світове визнання. Його помітили, йому дали змогу вчитися в художньому училищі, влаштовувати виставки. Його наставником у мистецтві був художник Клікс; про нього на різних етапах дбали найвищі посадовці: у Москві – Хрущов та Горбачов; у Мінську – Машеров; у Києві - Шелест, Щербицький, Главак, Федченко, Врублевський та Качаловський. Але розвивався і ріс як митець він, безперечно, сам.

   

67-го року Микола потрапив на світову виставку “Експо”, яка проводилась у Монреалі. Вперше виїжджаючи за кордон, взяв із собою збірочку віршів Симоненка - на щастя. Монреаль зустрів радянську делегацію з недовірою. У розпалі була “холодна війна”, і відвідувачі виставки, далеко не в доброзичливому настрої, йшли подивитися здебільшого на досягнення радянської космонавтики та електроніки. На “День країни” з Москви прилетів тодішній, як його величали за кордоном, президент СРСР – Підгірний. Його вразила юрма, що зібралася коло ракети... Біля підніжжя найбільшого досягнення держави вишикувався ряд мікроскопів – тут демонструвала свої досягнення одна людина. Сядристий.
     Успіх був надзвичайний. Проте після монреальської виставки Микола тяжко захворів. Йому здалося, що це було отруєння. У 30 років майстер майже попрощався з життям: спав сидячи, коли лягав – задихався. До того ж перебував у глибокій творчій депресії, почувався наче використаний і кинутий напризволяще відпрацьований механізм... Однак він іще боровся за себе. Його лікарями стали підводне плавання та море...

 

Зміцнення здоров’я, спортивні звання та медалі принесли б задоволення будь-якій людині. Проте Сядристому цього було замало. Він як художник відкрив для себе ритми моря. Наче фантастичний Іхтіандр, Микола жив у воді, пірнав у глибини, слухав мову риб. Тамуючи дихання, вчився зупиняти серце, щоб перебувати в гармонії з морем, бути його органічною частиною... На це пішло сім років життя.
     Така вже вдача в цієї людини – у будь-якій справі досягти вершини. Він іще краще навчився володіти своїм тілом: пульсом, диханням, руками... Морські мотиви та сильні духом люди, підкорювачі стихій, увійшли в творчість Сядристого. Він знову і знову дивував світ своїми роботами.
     Одним із захоплень Сядристого стало підводне полювання. Він сам змайстрував собі спеціальну рушницю, відновлюючи дитячі спогади про арсенал зброї, який дістався сільським хлопчакам у спадок після війни... Діти бавились рушницями, наче іграшками. А матері, котру Микола шанує над усе, якось довелося пробачити йому розстріляні з кулемета діжки... 
     Над портретом матері Сядристий працював майже рік. Обличчя нені - вирізьблене алмазним різцем на скляному колосі... Перш ніж створити колосок, він зробив півтисячі ескізів, а сам портрет написав по пам‘яті за 5 хвилин. І написав вірша: “За густой синевой, где колышется колос, то ли зов слышу твой, то ли вечности голос…» 

Згодом до колекції мікромініатюр додалася й найменша в світі рушниця.

Сядристий часто звертається до образу савани. На світ живої природи він переносить відносини в соціумі: і найяскравіший митець в нього асоціюється з найпомітнішою, а значить і найвразливішою істотою в стаді.

     Виважений самозахист Сядристого змусив його противників припинити цькування і надати йому простір для творчості. Почасти допомогли навики спілкування з працівниками КДБ, які готували міжнародні виставки; знайомство з радянськими резидентами в інших країнах, які допомагали майстру вільно й розкуто почуватися за кордоном. І головне – робота з архівними документами. Миколі Сергійовичу вдалося відстояти свою честь та свободу - і не поступитися принципами.

... Мы спорили о смысле Жизни,    
А волны, берег омывая ,      
Базальт в песок перетирали...

Більш як сорок років Микола Сядристий перебуває в постійному творчому пошуку. У його доробку - понад 500 мікромініатюр. І в кожній - своя таємниця. Приміром, колісниця, вставлена у вушко голки, наче висить у повітрі завдяки склу, закріпленому на двох волосинах. Трапляється й так, що виготовлення інструмента займає в майстра більше часу, ніж сама робота. Його мікромініатюра - вінець технологій і витончена краса.      

     Майже щомісяця Микола Сергійович отримує пропозиції відвідати громадські заходи або світські події в Європі. Його запрошують господарі маєтків та палаців, масонські ложі та організації ЮНЕСКО. Швейцарський музей годинників роками просить його зробити персональну експозицію. А маленьке князівство Андорра через Інтернет зваблює туристів музеєм Сядристого та дегустаціями вин марки “Сядристий”. Тільки от в Україні відвідувачів музею мікромініатюр все меншає. Можливо, ми вже звикли до цього дива, а може, винні “безбожні” ціни на вхід до заповідника “Києво-Печерська лавра” та виставки мікромініатюр, встановлені Міністерством культури... Від проданих квитків Сядристий не отримує жодної копійки, хоча свого часу, у середині сімдесятих він збудував свій музей власним коштом, попросивши тільки приміщення та 12 тонн граніту...

Відкриття музею на початку вересня 77 року стало радісної подією для мешканців столиці. У черзі до експозиції стояли і старі й малі. А в програмі відвідин Києва московськими керівниками музей Сядристого зазвичай лишали на десерт. Усі були задоволені. Доки одного дня до Миколи Сергійовича не прибігли доглядачі і не сказали, що підвал залитий водою. Біда торкнулася не лише будівлі, що належала музею. За одну ніч стіни всіх соборів пішли тріщинами.
     Микола Сядристий перший став бити на сполох. Він зробив сотню фотографій, половину з яких відіслав у ЦК КПУ, а другу – до Москви, у редакцію “Огонька”. Відреагували швидко, особливо після того, як Сядристий примусив вилізти на лаврську дзвіницю перших осіб деяких міністерств та членів Політбюро.
     Влада міняється, а Сядристий лишається собою - йому не байдуже, якою буде його батьківщина в 21-му столітті. Сядристого можна по праву назвати громадянином всієї планети, однак він і досі є вірним сином України, приносячи їй політичні дивіденди. У Ганновері на виставці “ЕКСПО-2000” він представляв уже суверенну українську державу. Але знову й знову митця бентежить думка про незатребуваність в рідній країні. І не дає спокою примітивне ставлення до мікромініатюр як до дивацтва.

Пенсія заслуженого майстра народної творчості Сядристого становить близько ста п‘ятдесяти гривень. Торік він отримав офіційного листа за підписом тодішнього віце-прем‘єра пана Семиноженка, де говорилося: якщо майстер офіційно не буде працювати, держава доплачуватиме йому ще 78 гривень. Однак він працює і не хоче покладати свої фінансові проблеми на державу. Звик сподіватися лише на себе, бо ще з радянських часів чиновники не могли оцінити його роботи вище від власної зарплати.
     Микола Сергійович на це не жаліється. А про його почуття гумору ходять легенди. В одній з ігор “Що, де, коли?” було навіть запитання: “Як відповів Сядристий, коли в нього поцікавилися, що було найскладнішого в роботі з блохою?” Виявляється, він сказав – знайти блоху.
     Коли майстер працює, його рідні ходять навшпиньки, адже кожен рух, кожен звук може завадити. У кімнаті, яка слугує йому майстернею – нічого зайвого. Можливо, якийсь робот міг би працювати і в менш “стерильних” умовах. Проте навіть японці не змогли збагнути та перейняти бездоганну техніку Сядристого...
     Микола Сядристий не дуже любить, коли його називають київським Лівшою. Проте слова цього історичного персонажа згадати варто. Він сказав: роздивитися майстерну роботу можна тільки тоді, коли вона така маленька... 
     Справжня велич - у малому: в кожному вчинку, кожному слові, в кожному русі найтоншого різця. У мікросвіті нема нічого зайвого - там цілковитий порядок, бездоганна чистота і краса.

Глядач Сядристого – не естет. Це - дитина, яка живе в нас, дорослих. І покликання майстра – пробуджувати її, даруючи диво.